Марія Примаченко: життя і творчість

Марія Примаченко: художниця, яка малювала фантастичних звірів

Марія Примаченко малювала звірів, яких не існує в жодній природничій енциклопедії. Бик з квітучими рогами, птах із сонцем у хвості, лев, що грає на сопілці, — її образи впізнавали одразу, навіть без підпису. Картини з’являлися на виставках у Парижі, Монреалі, Софії, а в 2022 році одразу два з її полотен потрапили до рейтингу найдорожчих лотів українського мистецтва на міжнародних аукціонах. Після повномасштабного вторгнення Росії з музею в Іванкові зникли понад двадцять оригіналів — про це відкрито говорили колекціонери й мистецтвознавці, і саме тоді за кордоном остаточно закріпився термін Prymachenka style, коли йдеться про декоративний наїв з українським корінням.

Її не вчили в академії. У школі для сліпих дітей, де вона провела кілька років через ускладнення після поліомієліту, їй не пояснювали ані перспективи, ані анатомії. Вона сама склала собі абетку кольорів, сама вигадала правила, за якими в одному звірі вживаються пляма, ритм, квітка й візерунок, і сама вирішила, що її звірі говоритимуть мовою казки, а не натури. У цьому матеріалі — про те, як формувалася її мова, що лишилося від ранніх робіт і де сьогодні можна побачити оригінали, якщо до музею в селі Болотня на Київщині дістатися не вдається.

Біографія: від Болотні до Парижа

Народилася Марія Оксентіївна Примаченко 12 січня 1909 року в селі Болотня на Київщині, у родині ткалі. Батько Оксентій Григорович займався ремонтом килимів, тож полотна з вовни й бавовни з вузорами були для неї з дитинства таким самим побутовим тлом, як і городи, ставок і лелеки на стрісі. У 1930-х роках її мати Ганна Йосипівна потрапила в лікарню з ускладненням, і дівчина, яка доти допомагала по господарству, почала вишивати та ліпити з глини, щоб не сидіти без діла. Після одужання матері вона залишилася біля ремесла — спочатку як вишивальниця, а згодом як авторка декоративних панно.

Перша відома серія її малюнків з’явилася 1935 року, коли Київський державний музей українського мистецтва звернувся до сільських майстрів по зразки декоративного розпису. До музею передали близько трьохсот аркушів паперу з тваринами, птахами й квітами, і тамтешні співробітники одразу звернули увагу на одну сільську дівчину, чиї роботи відрізнялися від решти не стільки технікою, скільки мовою: звірі в неї мали людські очі, квіти перетворювалися на пір’я, а дерева нагадували нотні стани. Згодом її запросили працювати в експериментальну майстерню при музеї.

1937 року на Всесвітній виставці в Парижі її «Козак Мамай», «Бик-квітка» та «Лев з грішми» отримали дипломи й медалі, а Пікассо, за поширеною цитатою, висловився про неї словами, які нині часто повторюють: «Дивлюся — і дивуюся, як ми з нею не зустрілися раніше». Прямих документальних підтверджень самої розмови бракує, але факт участі Примаченко у паризькій експозиції підтверджують каталоги виставки й архіви музею, тож згадка про увагу з боку європейських митців цілком умотивована. Повернувшись, вона продовжила працювати в Києві, паралельно лишаючись у Болотні, куди приїздила щоразу, коли треба було «подивитися на річку, на худобу, на літо» — її власні слова, які наводять у спогадах колеги по майстерні.

Як формувалася її мова: техніка й кольори

Примаченко працювала переважно гуашшю на цупкому папері, іноді на картоні, рідше — на полотні. Пензлі брала звичайні, шкільні, № 3–6, і в жодному інтерв’ю не наголошувала на якості інструмента: для неї важливим був папір, на якому залишався виразний слід, і колір, який тримався без тьмяніння. Підмальовок не робила, контури не наводила олівцем. Перший шар — завжди контрастний, найчастіше чорний, червоний, вохристо-жовтий або соковито-зелений. Другий шар — плями й візерунки, схожі на вишивку хрестиком. Третій шар — дрібні деталі: квіти на крилах, зірки на боках, ґудзики-очі на спинах фантастичних істот.

Палітра Примаченко — це не «все, що було в банці», як часто переповідають, а свідома робота з обмеженим набором кольорів. Дослідники її доробку виокремлюють п’ять базових відтінків, які з’являються практично в кожному великому панно:

чорний — для контурів, очей, копит, дзьобів;
червоний — для крові, сердець, квітів, ягід;
жовтий (вохра) — для сонця, рогів, пір’я;
зелений — для трави, листя, луски;
синій — для води, неба, нічних сцен.

Стилістично її малюнок ближчий до декоративного наїву, ніж до академічного рисунка. Тому її часто ставлять в один ряд із Катериною Білокур, Ганною Собачко-Шостак і Марком Кропивницьким, хоча вона, на відміну від Білокур, ніколи не малювала пейзажі й натюрморти, а лишалася в межах зооморфної казки. Згодом вона сама це пояснювала: «Я бачу звіра. Він до мене приходить, і я не можу його не намалювати, бо він просить». Цю фразу наводять у статтях про її метод і в каталогах виставок, і вона дозволяє зрозуміти, чому в їїніх роботах так часто трапляються повтори: ті самі бики, зозулі, сови, коні — у різних комбінаціях і з різними квітами на тілі.

Ключові серії та куди зникли двадцять робіт

У доробку Примаченко прийнято виділяти три великі періоди, кожен із яких має власну тематику й колорит. Перший — довоєнний (1935–1941), коли вона ще працювала в експериментальній майстерні, малювала невеликі аркуші й охоче зверталася до образів рідного села: «Сорочина на плоті», «Кобила з лошам», «Баран-соняшник». Другий — повоєнний (1945–1960-ті), коли тематика ускладнилася: з’явилися «Звірі під час війни», «Птахи-партизани», «Бик з автоматом». Третій — зрілий (1970–1980-ті), коли їїні звірі стали яскравішими, а поряд із фантастичними істотами почали з’являтися цілком впізнавані свійські тварини, ніби проілюстровані нею ж у дитячих книжках.

Саме зрілий період зараз представлений у постійній експозиції Національного музею українського народного декоративного мистецтва в Києві та в Музеї Марії Примаченко в Болотні. Після 24 лютого 2022 року доля колекції стала міжнародною темою: музей у Болотні не постраждав, але в Іванкові, де зберігалася частина їїніх ранніх робіт і архів, частину експонатів викрали окупанти. За даними, які озвучували мистецтвознавці й колекціонери, йдеться про понад двадцять оригіналів. Про цю історію детально писала Радіо Свобода, і саме цей матеріал дозволяє зрозуміти масштаб втрат і те, чому в Європі досі ведуть моніторинг аукціонних майданчиків у пошуках викрадених робіт. Біографічні деталі, зокрема про дитинство й перші виставки, можна перевірити в статті української Вікіпедії, що дає корисний контекст для цього твердження.

Серія «Звірі під час війни» (1945–1947)

Ця серія — одна з найбільш цитованих. На аркушах з’являються вовки, ведмеді й лисиці, які тримають у лапах гранати, автомати, кулемети, причому зброя намальована так само декоративно, як і квіти на спинах. Дослідники пояснювали це тим, що Примаченко свідомо відмовлялася від натуралістичності: для неї важливим було показати, що війна прийшла навіть у ліс, а не створити плакат. Під час повоєнних виставок ці роботи сприймали не як антивоєнний маніфест, а як приклад «казкового бачення історії», і лише згодом їх почали читати як реакцію на власний досвід — її чоловік Василь Вронський загинув на фронті в 1943 році.

Серія «Квіти-звірі» (1960–1975)

У цій серії тварини майже зливаються з рослинами: у бика замість гіллястого рогу виростає букет мальв, у птаха замість хвоста — гілочка калини, у риби на лусках — квітковий візерунок. Це та стадія, коли їїній стиль остаточно перестав нагадувати дитячий малюнок і став упізнаваним «примаченківським» декором, який згодом почнуть цитувати й графічні дизайнери, і видавці дитячих книжок, і навіть бренди одягу, що випускали лімітовані колекції з їїніми візерунками. Серія «Квіти-звірі» досі лишається основою того, що в каталогах називають Prymachenka style.

Період	Роки	Характерні мотиви	Де дивитися
Довоєнний	1935–1941	Сільські звірі, птахи, квіти, Мамай	Національний музей УНДМ (Київ), Музей у Болотні
Повоєнний	1945–1965	Звірі-воїни, «Партизани», «Лев із серпом»	Приватні колекції, окремі експозиції в Європі
Зрілий	1970–1997	Квіти-звірі, дитячі ілюстрації, панно для громадських інтер’єрів	Музей у Болотні, НМУНДМ, міжнародні виставки

Музей у Болотні: як до нього доїхати і що там побачити

Село Болотня — приблизно 90 кілометрів від Києва по трасі на північ, через Бровари й далі в бік Іванкова. Музей відкрито у 1990 році в будинку, де жила родина Примаченко: тут зберегли її робочий стіл, ескізи, листи, фарби й навіть стіл, за яким вона малювала в останні роки. Поряд — невелика галерея, де виставлені найбільш упізнавані панно, зокрема «Соняшник», «Сорочин ярмарок», «Бик з квітами», «Зозуля в лузі» та кілька робіт з воєнної серії. Експозиція невелика, але побудована так, щоб можна було пройтися від ранніх аркушів до найбільших панно 1980-х.

Вхід до музею вільний, але графік роботи обмежений: здебільшого з вівторка по неділю, з 10:00 до 17:00, у понеділок — вихідний. У Болотні немає власного залізничного сполучення, тому найзручніший шлях — автомобіль або маршрутка від автостанції в Броварах до Іванкова з подальшим трансфером. Для туристів, які планують поїздку з дітьми, є сенс поєднати візит із відвідинами сусіднього Іванкова, де до 2022 року зберігалася частина фонду — нині експозиція частково відновлена, але значно менша, ніж до повномасштабного вторгнення.

Локація	Що побачити	Як дістатися	Ціна входу
Музей у Болотні	Робочий кабінет, особисті речі, понад 200 оригіналів	Авто з Києва через Бровари, маршрутка до Іванкова + трансфер	Безкоштовно
НМУНДМ, Київ	Постійна експозиція, архівні матеріали, тимчасові виставки	Метро «Печерська», далі пішки 10 хв	50–100 грн, залежно від категорії
Тимчасові виставки в Європі	Добірки з приватних колекцій, рідкісні аркуші	Анонси на сайтах музеїв-партнерів (Лондон, Париж, Прага)	Від 5 до 15 євро

Як читати її картини без підпису

Тим, хто бачить Примаченко вперше, її звірі часто здаються дитячими: яскраві, прості, ніби намальовані на швидку руку. Насправді в їїніх роботах є чітка структура, яка повторюється від серії до серії. Уже за формою плями можна здогадатися, який саме звір перед вами: бик — це велика вертикальна маса, кінь — горизонтальна витягнута, птах — трикутник із загостреним дзьобом. Квіти на тілі завжди мають одне й те саме значення: вони означають родючість, щедрість, повноту життя. Чорна обведенка — не декор, а спосіб «зібрати» образ, не дати кольорам розповзтися. Якщо коротко, то її звірі — це не казка, а «обрядовий календар», де кожна тварина має сезон, настрій і навіть стать.

Є й простіший спосіб читати її роботи. Зверніть увагу на три речі:

очі — у їїніх звірів вони завжди великі, з білою цяткою, що нагадує «третє око», ніби істота бачить більше, ніж ми;
вуха — у биків і кіз вони стилізовані під квітучі гілки, у птахів — під стрічки;
хвіст — у птахів і звірів він часто перетворений на окремий візерунок: ружа, сонце, риб’яча голова.

Якщо ви бачите всі три ознаки одночасно — перед вами справжня Примаченко, а не учнівська копія. Цей тезовий «фільтр» допомагає відрізняти оригінали від пізніших стилізацій, яких після їїньої смерті 1997 року з’явилося чимало, у тому числі в сегменті сувенірної продукції. Більшість таких стилізацій працюють саме з впізнаваним «примаченком» — тими самими вушками-квітами й очима-намистинками, — але без тієї внутрішньої ритміки, яка лишається тільки в автентичних роботах.

Вплив на сучасну українську культуру

Ім’я Примаченко давно вийшло за межі музейних залів. Її візерунки з’являються на тканинах, упаковках, обкладинках книжок, в оформленні громадських просторів. У 2019 році Національний банк України випустив пам’ятну монету з її «Козаком Мамаєм». У 2021 році в Києві на фасаді однієї з новобудов з’явилося велике панно з її мотивом. У 2022–2024 роках українські бренди одягу та аксесуарів випустили щонайменше п’ять лімітованих колекцій із принтами на основі їїніх робіт, частина з яких мала благодійну складову — кошти йшли на підтримку переселенців і відновлення музеїв, постраждалих від війни.

У літературі їїній стиль вплинув на сучасних дитячих ілюстраторів: Костянтин Лібер, Оксана Була та інші прямо посилаються на їїню манеру в роботах для дошкільнят. У театрі ляльок «Звірі Примаченко» лишаються одним із найбільш затребуваних сюжетів для вистав про тварин. У міжнародному контексті її поряд із Білокур і Малевичем дедалі частіше називають у трійці найбільш упізнаваних українських митців ХХ століття, і саме на цю трійку орієнтуються куратори європейських виставок, коли формують добірки «українського модернізму». Цей інтерес відчутний і в каталогах Sotheby’s, і в матеріалах мистецтвознавчих конференцій у Лондоні та Парижі.

Підрахунок орієнтовної вартості оригіналів

Точних публічних реєстрів продажів немає — більшість лотів іде з анонімних колекцій і з’являється на міжнародних аукціонах. Але орієнтовний діапазон останніх років можна окреслити на основі відкритих каталогів і мистецтвознавчих коментарів. Дрібні аркуші з приватних колекцій, підписані й датовані, оцінюються в межах 2 000–5 000 євро, великі панно 1980-х — у 15 000–40 000 євро, найбільш рідкісні ранні роботи (зокрема з серії «Звірі під час війни») — понад 60 000 євро. Ці цифри наводять на аукціонах як стартові оцінки, і вони дозволяють зрозуміти, чому викрадені з Іванкова двадцять робіт одразу стали об’єктом міжнародного розшуку.

Міфи й неточності, які варто знати

Попри популярність Примаченко, навколо їїнього імені побутує кілька неточностей, які повторюються з року в рік. Перша — нібито вона малювала «всліпу», бо в школі для сліпих дітей. Це не так: школу вона відвідувала не через сліпоту, а через ускладнення після поліомієліту, зір у неї був нормальний. Друга — нібито Пікассо малював її портрет на знак захоплення. Збережені свідчення про зустріч є, але вона відбулася через перекладача й мистецтвознавців, а прямих згадок про малюнок немає. Третя — нібито її роботи «малювали діти» в майстерні під її керівництвом. Учні в неї справді були, але в підписаних оригіналах стоїть їїній власний підпис, а не імена учнів.

Ще одна поширена неточність — що її стиль «повністю унікальний». Насправді дослідники виокремлюють цілком конкретні впливи: народна вишивка сорочок, килими з батькової майстерні, писанки з Полтавщини, дитячі книжки початку ХХ століття, з яких вона брала колорит і форму ліній. Але це не применшує їїнього внеску: вона змогла з цих окремих елементів скласти мову, яку тепер читають у всьому світі.

Спадщина і родина

Після смерті Примаченко 1997 року архів і частину робіт успадкували їїні діти — син Петро й донька Оксана. Петро Примаченко продовжував працювати з живописом, зокрема брав участь у виставках разом із матір’ю ще з 1980-х, а з 2000-х очолював фонд, який опікується спадщиною. Оксана Примаченко лишилася в Болотні й займається збереженням батькового дому та частини архіву. У 2000-х фонд передав значну частину робіт до державних музеїв, але частина аркушів і панно лишилася в родини, і саме вони час від часу з’являються на українських аукціонах.

Серед онуків і правнуків є митці, які продовжують працювати з їїньою спадщиною. Найбільш відома — правнучка Анастасія Примаченко, яка працює в техніці текстильного дизайну й бере участь у міжнародних виставках сучасного декоративного мистецтва. Вона свідомо не копіює стиль прабабусі, а працює з мотивами українського фольклору, поєднуючи їх із сучасною графікою. У 2023 році вона брала участь у благодійному аукціоні в Лондоні, де виручені кошти пішли на відновлення музейного фонду в Болотні.

Де ще шукати її роботи: фонди, архіви, бібліотеки

Якщо ви не можете відвідати музей у Болотні особисто, є кілька цифрових ресурсів і фондів, де можна переглянути її роботи в хорошій якості. По-перше, це сайт Національного музею українського народного декоративного мистецтва — там у розділі «Колекція» є добірка з понад 150 оцифрованих робіт, зокрема підписані аркуші з воєнної серії. По-друге, це платформа Google Arts & Culture, де музеї-партнери з Києва, Львова й Одеси виклали цифрові копії в розділі «Ukrainian Naive Art». По-третє, архів Бібліотеки Вернадського — там зберігаються каталоги виставок 1950–1990-х, у яких можна знайти рідкісні репродукції.

Для науковців і мистецтвознавців є сенс звернутися до фонду Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології НАН України — там у відділі декоративного мистецтва зберігаються польові записи, зроблені з Примаченко в 1970–1980-х роках, а також їїні листи й ескізи. Частина цих матеріалів оцифрована, частина доступна тільки в читальній залі, але саме вони дозволяють зрозуміти, як формувалася їїня мова і чому їїній стиль неможливо відтворити «з нуля» — без знання українського фольклору.

Цікаві факти, які зазвичай не потрапляють у біографії

Кілька деталей, які рідко згадують у коротких довідках, але які допомагають зрозуміти їїню особистість. По-перше, вона все життя носила просту селянську хустку, навіть на офіційних прийомах у Києві, і відмовлялася від міських суконь, які їй пропонували. По-друге, вона писала власні вірші, хоча в публікаціях вони майже не з’являються — кілька рядків збереглися в архівах і нагадують скоріше замовляння, ніж поезію. По-третє, вона тримала вдома невеликий город, де вирощувала квіти, які потім малювала, і навіть вела записник, у який заносила дати, коли зацвітала та чи інша квітка. Ці записи лягли в основу їїньої серії «Квіти-звірі» — тобто кожна квітка на тілі їїніх істот має конкретний «календарний» день.

Ще один цікавий факт: вона не любила фотографуватися. Більшість світлин, які зберігаються в архівах, зроблені в робочій майстерні або під час відвідин виставок, де від камери було важко відмовитися. В одному з інтерв’ю вона зізналася, що їй «соромно дивитися в об’єктив, бо в цей час звірі відвертаються». Цю фразу часто цитують як приклад їїнього «казкового» мислення, але насправді це свідчення того, як серйозно вона ставилася до власних образів — вони для неї були живими, а не вигаданими.

Часті запитання (FAQ)

Коли народилася Марія Примаченко?

Народилася 12 січня 1909 року в селі Болотня на Київщині. Померла 18 серпня 1997 року в Києві, але похована в Болотні, де лишилася їїня родина й частина архіву.

Де можна побачити оригінали їїніх робіт сьогодні?

Найбільші колекції зберігаються в Музеї Марії Примаченко в Болотні та в Національному музеї українського народного декоративного мистецтва в Києві. Частина робіт — у фондах Іванківського історичного краєзнавчого музею, що постраждав під час окупації в 2022 році.

Скільки оригіналів зникло під час вторгнення Росії?

За даними колекціонерів і мистецтвознавців, з Іванкова зникло понад двадцять оригіналів. Точна кількість уточнюється, частина робіт уже ідентифікована на європейських аукціонах і повернута, решта — у розшуку.

Чому в неї такі яскраві, «дитячі» кольори?

Їїня палітра свідомо обмежена п’ятьма–шістьма базовими відтінками. Яскравість потрібна їй не для ефекту, а для того, щоб окремі плями читались як візерунки, схожі на вишивку. Це прийом декоративного наїву, а не спроба зобразити реальний колір тварин.

Вона малювала тільки звірів?

Майже виключно. У доробку є кілька пейзажних панно, кілька натюрмортів і серія дитячих ілюстрацій до казок, але основна частина — це фантастичні звірі, птахи й комахи. Людей вона малювала рідко, переважно як дрібні фігури на тлі своїх звірів.

Чим її стиль відрізняється від Катерини Білокур?

Білокур малювала реалістичні квіти, пейзажі й натюрморти, їїня техніка — академічна, з натури. Примаченко працювала з фольклорним зооморфним сюжетом, їїні звірі — казкові, декоративні, з елементами орнаменту. Їх часто ставлять поруч як двох найбільших українських художниць ХХ століття, але стилістично це різні школи.

Чи можна використовувати їїні зображення у власних проєктах?

Твори Марії Примаченко перейшли в суспільне надбання частково — точну дату переходу визначає закон про авторське право. Для комерційного використання варто звертатися до фонду сім’ї Примаченко або до музеїв-управителів, які видають дозволи на репродукування й адаптацію.

Чому її називають «українським Пікассо»?

Це перебільшення, яке трапляється в популярних публікаціях. Пікассо сам про неї відгукувався тепло після паризької виставки 1937 року, але їїній стіл — це фольклор, а не кубізм. Вона лишилася в межах національної традиції, тож порівняння з Пікассо радше метафора, ніж точний мистецтвознавчий факт.

Підсумок і нагадування

Марія Примаченко залишила понад 500 підписаних робіт, із яких близько двохсот зберігаються в державних фондах, решта — в родинному архіві та приватних колекціях. Якщо хочете побачити їїній стиль «наживо», почніть із Музею в Болотні, далі — постійна експозиція НМУНДМ у Києві, далі — тимчасові виставки в Європі. А перед поїздкою варто переглянути цифрові добірки в Google Arts & Culture, щоб мати орієнтир для оформлення й підписів. Біографічну базу для подальшого читання дає їїня сторінка у Вікіпедії, а сучасну аналітику щодо втрачених робіт — матеріал Радіо Свобода, на який ми вже посилалися вище.